Спілкування з дитиною: від конфліктів до довіри

 

Опис класичного й нового універсального підходу до вирішення конфліктів у родині

Інформація, що міститься в даній статті, допоможе перетворити конфлікти на позитивний досвід навчання. Тут наводяться два різних підходи до вирішення конфліктів між будь-якими двома або більшою кількістю осіб у сім'ї. Хоча більше уваги приділяється конфліктам між батьками й дітьми, ви можете застосовувати описані принципи під час конфліктів будь-якого роду.

Якщо використовувати навички спілкування, ґрунтуючись на взаємозв'язку та співчутті, то відмінності між людьми, а також самі конфлікти можуть стати чудовою можливістю:

• поглибити взаєморозуміння й довіру один до одного;
• навчитись ділитися своїми почуттями, не звинувачуючи один одного;
• практикувати навички активного слухання;
• практикувати навички спільного вирішення проблем;
• розвивати люблячі, співчутливі, ненасильницькі стосунки.

​В ідеалі, коли батьки застосовують мирний спокійний підхід до виховання, вони прагнуть пов'язати свої й дитячі почуття з незадоволеними потребами обох і творчо знайти рішення, яке б задовольняло максимальну кількість потреб один одного.

Важливо розуміти, що негідну поведінку дитини треба розглядати як ознаку розбалансованих стосунків між нею й батьками. Існують потреби, які необхідно визначити й задовольнити, адже як тільки потреби дитини задовольняються, її поведінка зазвичай стає більш урівноваженою.

Типові конфлікти в сім'ї розгораються найчастіше тоді, коли батьки висловлюють свою вказівку у формі заборони «Ні, ти не отримаєш торт» або прохання «Не міг би ти прибрати свої іграшки?». У тому й іншому випадку дитина пручається або не реагує позитивно, і тоді батьки обурюються. Інша типова причина конфлікту пов'язана із протилежними бажаннями й потребами. Батьки хочуть, щоб дитина сіла й поїла або вдягла піжаму, а дитина хоче продовжувати грати. Батькои хочуть, щоб дитина лягала спати, а дитина хоче послухати ще дві казки. Такого роду проблеми нормальні й бувають у більшості сімей.

У відповідності із традиційною (класичною) моделлю вирішення конфліктів

Коли в сім'ї виникає конфлікт, необхідно з'ясувати, хто винен, і накласти покарання, часто зване «наслідком», яке вважається засобом виправлення винуватця. Або ж як якось інакше спонукати дитину до відповідальності. Коли виникає конфлікт устремлінь, бажань, потреб чи думок між батьками і дитиною, бажання батьків – звинувачувати, бажання дитини – виправдатись, у результаті дитина звинувачує батьків або саму себе, й починається протиборство, сварка. Це як у суперечці про те, хто винен, а хто ні, яка жодним чином не сприяє справжній співпраці.

Існує тверде переконання, що якщо дитина зробила або сказала щось неправильне або не зробила те, що повинна була, то:

• Вона знову мусить заробити довіру дорослого – «Я повірю, що ти дійсно шкодуєш про скоєне, коли побачу, що ти це виправив».
• Дитина, яка вчинила «неправильно», здатна подумати про наслідки, змінитись або навчитись, тільки якщо їй скажуть у тій чи іншій формі про те, як неправильно вона діяла.
• Для того щоб дитина навчилась вести себе більш адекватно, дорослий повинен визначити наслідки поганої поведінки, оскільки це єдиний спосіб навчити дитину або змусити її турбуватися про результати своїх дій (що сприймається дитиною, як дуже образливе, вселяє невпевненість), а якщо такі наслідки відсутні, то дитині «цього разу пощастило».
• Батько приймає рішення про відповідне покарання (це може бути ігнорування або позбавлення дитини чогось цінного для неї, накладання на неї деяких додаткових домашніх обов'язків); дитині кажуть про те, що покарання є наслідком її дій або бездіяльності (відмови робити те, про що її попросили), і вона заслуговує на це покарання, коли порушує правила або проявляє неслухняність.
• Дитині кажуть про те, що наслідки/покарання встановлюються, тому що вони «необхідні» для сповнених любові стосунків, що це частина відповідальності люблячого батька/матері, що це насправді «любов», і так ми вчимося бути кращими. Дитина повинна не тільки очікувати болючих наслідків у відповідь на свої помилки або відмову бути слухняною, а і сприймати болючі враження від стосунків з батьками як відображення своєї неслухняності.
• Діти бояться несхвалення своїх батьків. Щоб уникнути звинувачень і неприйняття, вони намагаються не брати на себе відповідальність і розпочинають дуже вміло звинувачувати інших. Прийняття відповідальності здається їм небезпечним.
• Діти йдуть на багато що, щоби приховати свої помилки, звинувачувати інших, нападати в якості кращого засобу захисту та всіляко уникають особистої відповідальності (наприклад, домашніх обов'язків), адже це може призвести до помилок.

​У новій (універсальній) моделі взаємозв'язку почуттів і незадоволених потреб

Коли виникає конфлікт устремлінь, бажань, потреб чи думок між батьком і дитиною, вважається, що батько чи дитина, або обидва мають почуття, що заслуговують і вимагають уваги.

• Нам треба порозмовляти, щоб краще зрозуміти один одного, ми повинні по черзі слухати один одного, непорозуміння треба виявити й усунути.
• Ми віримо у притаманну нашій дитині доброту, ми віримо, що за допомогою чесної, щирої, але делікатної спільної розмови про свої почуття можна вирішити всі можливі труднощі у стосунках. Навіть немовлята потребують і заслуговують того, щоб відчувати себе дійсно почутими.
• Кожна людина, таким чином, відчуває більше почуття розуміння й поваги, а також більше розуміє причину виникнення конфлікту, проймається співчуттям до іншого його учасника.
• Ми віримо, що і батьки, й дитина хочуть виправити та вирішити проблему, але кожному з них необхідно бути почутим, а дитині до того ж необхідно знати, що вона не байдужа для своїх батьків.
• Батьки визнають, що навіть коли вони засмучені, взаємозв'язок з дитиною повинен стояти на першому місці й вести до виправлення конфлікту.
• Дитина вчиться дізнаватись на закономірних наслідках про те, що відчувають батьки з приводу події: «Я дуже злякався, коли побачив, як ти вліз туди, і хвилювався, що ти можеш травмуватись».
• Здатність батьків проявляти увагу, турботу, любов і підтримку почуттів дитини в цій складній ситуації дає розуміння, що вона, як і раніше, найдорожча, оточена піклуванням людина, навіть у стані конфлікту.
• Оскільки дитина вірить, що увага та скерування батьків відбуваються тому, що дорослі піклуються про неї, і якщо почуття дитини було взято до уваги, дитина готова почути та взяти до уваги думку своїх батьків і винести з конфліктної ситуації справжній урок.
• Діти, припускаючись помилок, не соромляться ділитись почуттями й шукати підтримки своїх батьків. У них немає необхідності приховувати свої помилки, звинувачувати інших або нападати на членів сім'ї, тому що вони впевнені в тому, що всі проблеми будуть вирішені з розумінням і турботою до почуттів та унікальної точки зору кожного. Діти більш схильні брати на себе відповідальність, наприклад, за домашні обов'язки, з вірою в те, що їх будуть наставляти, а не критикувати їх.

​Висновок: діти вчаться реагувати та ставитись до інших людей під час конфліктів так, як їхні батьки реагують і ставляться до них під час домашніх непорозумінь. Ваші діти внутрішньо будуть реагувати на конфлікти з вами, братами й сестрами і своїми друзями згідно з вибраною вами моделлю виховання.

У мирній моделі виховання діти дізнаються, що виклики – це можливості для навчання, а не доказ того, що з ними щось не так. Вони вчаться слухати й визнавати почуття та позицію інших людей за допомогою отримання того ж. Вони вчаться висловлювати свої почуття мирним способом і шукати таке рішення проблеми, яке задовольняє найбільшу кількість потреб. Вони дізнаються, що врегулювання конфліктів передбачає розуміння один одного і співпереживання один одному, вони збільшують словниковий запас для вираження емоцій і потреб і набувають чудових навичків вирішення конфліктів, якими будуть керуватись усе життя.